Звати мене Євгеній Бржечко. Народився я у м. Здолбунів, що у Рівненській області, в час, коли все довкола було на порозі змін – у 1986 році.
Навчаючись у 6-му класі школи, ще за два роки до початку курсу хімії, – захопився цією наукою, забувши про всі інші предмети. Тоді я б нізащо не відповів вам що саме мене так привабило в цій науці, але я без роздумів розпочав перше своє самонавчання, облаштувавши вдома власну лабораторію, в якій, між видовищними хімічними дослідами, штудіюював підручники з хімії.
Ці перші домашні досліди з перетвореннями одних речовин в інші, що часто супроводжувалися зміною кольорів, вражали та захоплювали мене. Все ж, з плином часу, пристрасть до дитячого заняття почала стрімко танути, та вже у 10-му класі зійшла нанівець. Адже привабила мене в хімії зовсім не наука, а інша її сутність і щоб зрозуміти що саме, мені довелося немало поблукати, про що і йтиметься далі.
Життя, яке дорослішало, вимагало від мене рішення щодо вибору професії. Мої успіхи у вивченні хімії таки допомогли зробити вибір – Фармація. Хоча, ніде правди діти, пристрасть до фармацевтики так і не стане такою ж сильною, як колись до хімічних експериментів в домашній лабораторії. Мабуть тому вже на перших курсах Рівненського медичного коледжу, маючи середню музичну освіту та хист до радіоелектроніки, змайстрував власноруч ді-джейський пульт, а на додачу навчившись працювати в музичних редакторах, деякий час писав музику і грав у реп-гурті на позиції діджея.
Розпочавши професійне навчання у Рівному, завершував я його вже у Тернопільському медичному університеті. Там працював над дипломною роботою в лабораторії з синтезу нових органічних речовин. Це була вже не домашня, а справжня лабораторія і я, наче скориставшись машиною часу, зміг знову поринути у заняття, яке викликало несамовите задоволення у дитинстві – створювати нові речовини, яких досі не бачив світ. Як казав мій науковий керівник, вказуючи на щойно синтезовані кристали краплакового кольору у прозорій колбі, що колись, можливо, ця червона субстанція буде нас кормити та час-від-часу водити в ресторан…
Однак не так сталося як гадалося, і доля вирішила піти за іншим сценарієм. Криза 2010-го призвела до неможливості оплачувати навчання батьками і мене відрахували з останнього семестру останнього курсу університету. Заняття в лабораторії припинилися. Через кілька років я відновлюся на навчанні вже за власні зароблені кошти, але виключно заради диплому про вищу освіту. Пошук нових ліків, які б інколи водили в ресторан, залишився у минулому, але бажання займатися створенням чогось нового, хоч це і банально звучить, не полишало мої думки. Мені здавалося, що життя наче цурається мене, але попри все продовжував ще чогось чекати від нього.
Після відрахування з університету, почав нудну рутинну трудову діяльність в аптечній мережі. Протримавшись всього рік, влаштувався працювати у відділ маркетингу фармацевтичної компанії, де зміг з новою пристрастю зайнятися створенням того самого “чогось нового”, на цей раз – реклами для лікарських засобів.
За час роботи створив понад десятка креативних ідей для ТВ рекламних відео-роликів, більшість з яких стали успішними кейсами та на відмінно виконували свою основну функцію – забезпечували суттєвий ріст продажів, розробив логотип для одного з найвідоміших брендів від кашлю, є автором зареєстрованих назв для ряду лікарських засобів компанії, які вже реалізуються на ринку, або чекають лончу найближчим часом, а кількість створених рекламних образів, слоганів, промокампаній, організованих масових заходів тощо, вибачте вже за нескромність, важко і полічити. Власноруч навчився працювати у графічних редакторах, у тому числі для створення 3D-графіки, а тому дизайн значної частини промо-матеріалів створював власноруч. Окрім того, написав музику та текст гімну для відділу маркетингу, у якому працюю і на даний момент.
Та у цій череді спогадів, що підходять радше для непоганого резюме чи передчасних мемуарів, упущена одна важлива подія. Перед тим, як перейти до неї, варто згадати період перших кроків.
У 2014-му, під враженням від картин Саврасова, спробував написати перші свої роботи олійними фарбами у тому ж стилі. Але характер процесу змальовування природи, не синтезуючи нічого радикально свого (не так нового, а саме свого), – зупинив мене. Звичайно, Саврасов не винуватий. У мене було мало знань і взагалі розуміння як створюється картина. Мабуть варто було поринути у вивчення творів класичного чи сучасного мистецтва та взагалі художнього ремесла, піти в художню школу, найняти вчителя і таке інше, але я не став цього робити. Можливо через лінощі, але, думаю, через підсвідоме бажання залишити незайманим своє власне художнє “я” для чогось іншого. Зупинившись на цих перших кроках, я був неначе сухий хмиз, який ось-ось міг або запалати від найменшої іскри, або струхлявіти назавжди. Тоді і сталося те, про що пора вже розповісти.
Це був один з перших весняних днів 2015-го року. Я вже рік як працював бренд-менеджером у Києві і встиг зняти свою першу успішну рекламу. Тоді ж мене керівник запросив на щорічну маркетингову конференцію “Marketing Revolution“. Ви мабуть знаєте, що на таких дійствах вже на самому вході тобі вручають брендований пакет, наповнений різними мерчами та сувенірами від партнерів та спонсорів заходу. Під час чиєїсь нудної доповіді я вирішив не гаяти час та проінспектувати вміст пакету. Серед різноманітних ручок, брелків та блокнотів знайшов підбірку репродукцій від типографії HUSS. Саме цей момент і став переломним. Згадую, як буквально закляк, побачивши репродукцію картини “Кінь”. Мій керівник, пам’ятаю, ще запитав мене – “Що, подобається? Мені не дуже”. А я був приголомшений. Невже так можна писати? Хто автор? Оригінали репродукцій належали, як ви напевне здогадалися, руці Анатолія Криволапа і світлина з картиною “Кінь” вразила мене найбільше. Я тоді вперше почув ім’я Анатолія Дмитровича, і його медитативні пейзажі стали для мене тією іскрою, яку я чекав. А коли я дізнався про те, що дана картина є загальновизнаним шедевром – ще й упевнився у достатній об’єктивності свого смаку, що також було важливо для мене.
Згаданий епізод, хоч це і може здатися перебільшенням, але змінив багато чого. І як у серпні відчувається подих зимових холодів, так і я відчув той ще зовсім примарний, незбагнений але нездоланний потяг до живопису. Це – моє! Я готовий жити заради цього!
Однак довелося знову зробити паузу і потримати при собі цю «іскру». Буквально через місяць потому мене було мобілізовано до лав Збройних Сил України, у яких я прослужив в піхоті в зоні АТО з молодої весни 2015 до самої середини спекотного літа 2016 року.
Повернувшись живим, я почав заново.
Теорію кольору та форми я вивчав за Іттеном, рисунок тіла за Лумісом, як працювати з фарбою – за відео-уроками Ігоря Сахарова та Марка Кардера. Мені не вистачало елементарних “побутових” знань, навіть, скорше, відомостей про те, які правильні пензлі купувати, які саме фарби достойні для роботи, яке полотно варто брати, як складати підрамник і натягувати на нього це ж полотно і т.д. і т.п. Все це я з легкістю дізнався з мережі. Та й взагалі, усьому, що вмію, завдячую самонавчанню.
Вважаю, що справжньому художнику важливо мати живу душу та розвинуту самосвідомість, суттєвий багаж не так прожитого, як пережитого, а знання в наш час за достатнього рівня мотивації та здібностей – знайти не складно. Звичайно, академічна художня освіта була б перевагою, а може й ні, адже важко сказати, коли художнику школа допомагає, а коли навпаки.
У 2020-му власноруч побудував авторський сайт https://www.brzhechkoart.com , де можна побачити усі мої роботи. Започаткував оригінальний жанр – автоінтерв’ю, де у розмові з самим собою ділюся власними думками. Також нещодавно відкрив продаж своїх робіт на Saatchiart. Веду сторінки у соцмережах, де розміщую фото своїх робіт та все ті ж автоінтерв’ю.
Художники, близькі за духом: Анрі Матіс, Вінсент ван Гог, Джексон Полок, Амедео Модільяні, Анатолій Криволап.
Як і Анатолій Дмитрович, можу сказати про себе, що я є художником імпульсу. Робота над полотном триває інколи не більше години, хоча ідея неявно може зріти значно довше. І як тільки визріє, як тільки відчуваю, що ось цей момент настав, коли вже не можу втримати її у собі – тільки тоді беруся за пензля.
Майстерня моя мінімалістична, скупа палітра з базових фарб дає змогу тримати той рівень концентрації та імпровізації, який і потрібен “художнику імпульсу”.
Дитяча любов до хімії таки привела мене до живопису. Виявилося, що в хімії я полюбив зовсім не формули, а те метафізичне та напівмістичне в ній, що є неодмінною складовою і живопису як такого.