– Розкажи, будь ласка, що це ти вигадав?
– Знаєш, це може багатьом здатися дивним, а декому – і того більше…
– Справді, без образ, але нагадує симптоми деяких психічних відхилень…
– Саме так. Але я все ж спробую пояснити. Мені до душі слухати чи читати роздуми інших художників, письменників та, взагалі, цікавих людей, людей, які думають. Такі люди багато переживають у своєму житті і проносять пережите глибоко через усе своє серце. Їх думки, а тим паче інтерв’ю, є чимось на кшталт квінтесенції пережитого, прожитого, обдуманого, їх власного «Я» та його реакції на все це.
Однак, читаючи деякі такі діалоги, часто стикаюся з недалекістю інтерв’юерів. Інтерв’юер, на моє переконання, має бути десь на тому ж екзистенційному рівні, в контексті журналістики, що і той кого інтерв’юють. А це – рідкісне явище. Інколи навіть здається, що респондент ось-ось хоче сам підказати журналісту питання, на які хотів би дати відповідь, але не робить цього – не прийнято.
Таким чином, в якийсь певний момент, і народилася ця ідея — брати інтерв’ю у самого себе. Є ж у нас автобіографія, є автопортрет. З рештою, усі подумки говорять самі з собою, — чому б це не реалізувати у жанр?
– По-правді сказати, багато інтерв’ю за своєю кухнею і є такими автоінтерв’ю, адже питання та відповіді, якщо не готуються, то бодай редагуються самими респондентами чи їх уповноваженими…
– Ба більше, саме так зазвичай і відбувається, тим паче, коли мова йде про серйозні інтерв’ю серйозних людей для серйозних видань. Винятки, звісно, є, переконаний, що видання світового рівня можуть і не узгоджувати перелік питань, але мова зараз не про це…
Я глибоко переконаний, що існування такого способу самопередачі як автоінтерв’ю, знімає насамперед усі маски, що виводить результат на новий рівень щирості — щирості з самим собою, щирості з читачем. Іншими словами, автоінтерв‘ю — це опублікований відвертий діалог з самим собою. Що може бути інтимніше?
– Які теми ти запланував для своїх автоінтерв’ю?
– Правильно було б це запитати у тебе (сміється). Планую зробити кілька автоінтерв’ю, тому теми будуть різні: про живопис (про технічну, художню та мистецьку цінність творів), про мистецтво загалом (що ним називати і чи є сенс про це замислюватись), про кінематограф (поговоримо про символізм стрічок Тарковського, наприклад), про музику, про створення образів, про художників сучасних та майстрів минулого (чи банально у наш час мати своїм улюбленим художником Ван Гога), про щастя, жінок, життя, смерть, свої роботи (про Христа розіп´ятого спиною, наприклад) та інші теми, одним словом про все те, що турбує мене і, сподіваюся, не тільки мене.
– Це твоя власна ідея, чи все ж хтось до тебе створював щось подібне?
– Ідея на стільки вразила мене, що я спочатку дуже хотів вірити в її автентичність та унікальність. Однак, якщо застосувати формальну логіку, можна було б і здогадатися, що тільки письменник-фантаст міг безпечно дозволити собі таку витівку, і ним був Станіслав Лем, щоправда, своє автоінтерв‘ю Лем пише для потіхи — в іронічно-комедійній формі. У мене ж все серйозно.
– А зараз у нас – це вже автоінтерв’ю?
– Так, перше серйозне автоінтерв‘ю!)
Далі буде…
