Станція Козятин

Вони йшли, не оглядаючись. Ранок був сонячним і сльози висихали швидко. 43 дні в учєбці пролетіли, як життя і тепер їх чекали бригади. Житомирський вокзал був порожнім та чистим, наче щойно збудований для прощання з ними.
Сиділи мовчки, щось їли, курили, дивилися в очі. До когось приїхали рідні, до когось – ні, але мовчали усі.
Десь неподалік прапорщик Віталік докурював сьому поспіль. Оголосили електричку Житомир-Козятин. Наша.
– Жека, зіграй про Кир’яна.
Жека зіграв. Зіграв так, що вперше, під цю саркастичну пісню про легендарного начальника учєбкі, ніхто не сміявся. Сльози висихали швидко.
– Божечок! Кузін! Копко! За мною! – скомандував низенький, але крепко збитий прапор Віталік.
– Хей, недоліки, не сціть там! – широкою посмішкою підбадьорив Ігор Шолудько – він їхав в іншу бригаду і чекав іншої електрички.

Станція Козятин. Пересадка 8 годин.
– Йдіть, погуляйте, через 7 годин – тут, усі. – Прапор Віталік виявився мудрим прапорщиком. Він пройшов Іловайськ і Савур Могилу, тому знав ціну пересадкам…
Три солдата йшли привокзальною вулицею Козятина, збираючи погляди гарних дівчат. Кузін пішов купувати газети «для історії». Божечок і Копко попрямували на залізнодорожний міст. Напівмоста зупинились.
– Знаєш, Жека, можу сказати це тільки тобі одному.
– Кажи.
– Я так хочу додому.
– І я.
Мовчали.
У місті було велелюдно. Тисли берці. Сонце гріло, не шкодуючи себе. Вирішили дорогою зайти у двір школи. Літо. Канікули. Сіли на лавці. Роззулися просушити ноги.
Де взялася та жінка з запущеним чоловіком вже і не згадати, але вони підійшли і підсіли до наших героїв, як свої.
– Хлопчики, ви в АТО їдете?
– Так.
– А у мене рак. – з посмішкою, коротко та наче навпростець констатувала жінка. – А у нього шизофренія. – спокійно вказала на свого супутника вона. – Але не лякайтеся, це не заразно. Хочете, я вам погадаю?
Божечок першим простягнув руку жінці, але вона не стала розглядати лінії життя на ній, а просто стисла у своїй.
– Ти сильний. Ти дуже сильний. Ти сильніший за мене. Все у тебе буде добре, повернешся живим. Але знай, що твоя ж сила може погубити тебе. – А ти. – відпустивши руку «сильного», спрямувала свій погляд на Рому Копка. Рома не охоче але наче під гіпнозом, повільно та обережно передав свою руку провидиці. Обличчя жінки змінилося, посмішка зникла, губи стиснулися. – Нічого. Нічого тобі не скажу. Не знаю. От не знаю!
Павло Кузін, не чекаючи пропозиції, заховав руки подалі і відвернувся від хворої жінки.
– Як хочеш, я не заставляю. – змирилася з відмовою вона.
Двоє «прибульців» встали і зникли так швидко, як і з’явилися.
Морозиво смакувало як у дитинстві. У міському парку було мало людей.

Вже у потязі до Дніпра, на верхній боковій полиці плацкарту, солдат Божечко крутився та згадував, як дорогою до того ж міського парку, зустрівся йому кремезний чолов’яга. Підійшов. Потис руку і промовив на вухо: «Не воюй в танках!».

Заснути у потязі не вдавалося. Поряд їхали десантники та кивком голови запросили солдата з верхньої полиці плацкарту скуштувати вишуканим самогоном.
Натомість Божечок розповів їм історію про те, як у тому ж міському парку Козятина він і двоє його друзів сиділи і ласували морозивом і як навпроти сіла парочка. Хлопець, на зло трьом солдатам, почав напоказ пристрасно цілувати свою дівчину. На що троє не знайшли іншої реакції, як демонстративно, нахилившись усі убік парочки, дивитися на усю цю романтику, що плавно переходила в еротику. Дівчині було ніяково. Її, мубуть, вперше так смачно цілувавли і все би закінчилось хепіендом, але Копко не витримав і прошипів на весь парк до зухвалого парубка: «Я уб’ю тебе, с..ка!». Після чого дівчина вирвалась з обіймів і пішла стройовим кроком з парку геть. За нею, не оглядуючись на небезпеку, побіг і юнак.

Самогон ставав все вишуканішим, але закінчився. Заснути Божечкові так і не вдавалося. Чи то через верхню полицю, чи то через думки і спогади, чи то від неймовірної краси світленької з хвилястим волоссям (його слабкість) студентки, яка, не вкриваючись простирадлом, в одних шортах та футболці теж крутилася, намагаючись заснути, на нижній полиці нічного експресу.

Євгеній Бржечко (с), 2019