Я заходжу через скромну хвіртку у тихий приватний дворик провінційного міста та прямую до дверей будинку, де сьогодні на мене чекає продовження розмови з Євгенієм Бржечко. Відчуття таке, наче скоюю злочин, наче за мною стежать. Тому заходжу у дім оглядаючись. Ще з вулиці, у незаштореному вікні освітленої кімнати помітив силует нашого сьогоднішнього співрозмовника — він готувався до приходу гостя, наповнюючи бокали своїм улюбленим пінотажем 2010-го року.
— Ти художник? — питаю одразу, беручи до рук наповнений бокал.
— Так і завжди ним був.
— Якось самовпевнено і нескромно…
— Коли у сантехніка питають чи він сантехнік, то його ствердна відповідь не викликає зауважень.
— Добре, але ж проявляти себе як художник ти почав не одразу…
— Що таке «проявляти себе як художник»?
— Писати картини, що ж ще?
— Художник — це той хто особливо гостро відчуває гармонію — чи то в кольорі і композиції, чи в слові і римі, або ж у нотах та звуках. Але ти, мабуть, хочеш запитати про інше.
— Гармонія у всіх різна…
— У природи вона одна.
— Ок, розкажи що увімкнуло в тобі бажання раптом почати писати картини?
— Я завжди не надто вірив у себе і не наважувався почати. Але один день не залишив мені права вибору. Навесні 2015 року мій тодішній керівник взяв мене з собою на маркетингову конференцію. На таких фешенебельних дійствах різноманітні фірми роздають всілякі дрібнички з метою своєї реклами. Ручки, блокноти, магнітики, пакети — всяка брендована всячина. Більшість виступів були нудними і я знайшов час переглянути сувеніри у своєму сувенірному пакеті.
Ручка, блокнотик, магнітик, знову ручка… а це що? Збірка репродукцій якогось Криволапа — конвертик з обкладинкою. На обкладинці якоїсь неймовірної колористики пейзаж. Всередині — зо двадцять слайдів таких же киплячого кольору нефігуративних композицій. Дуже просто і дуже художньо. Але один слайд вразив мене найбільше — «Кінь». Це був культурний шок. Це рівень «Чорного квадрату». Це рівень перших сюжетів Джотто. Я тоді подумав, що це я хотів би так написати коня і тепер просто не маю права не спробувати.
Тремтячими руками Євгеній зробив ковток вина та відвернувся, ніби шукаючи щось на порожній стіні, ховаючи погляд.
— Спробував?
— Знаєш, не хочу говорити про себе, якось це нудно.
— Заздриш йому?
— Заздрю.
— Заздрити — погано.
— Не погано і не добре. Заздрість — це як гроші. Можна за них вбити, а можна комусь і життя врятувати. Значення має лише результат. Заздрість — це лише прояв, прояв небайдужості.
— Хотів би знайти нову мову в мистецтві, новий живопис?
— Кумедний ти. Потрібно шукати не нове, потрібно шукати себе.
— Що для тебе максима живопису?
— Одного разу режисер Тарас Дронь сказав мені, що він вміє зняти швидкість без швидкості. Дуже влучна думка. Для мене ж художник це той, який вміє написати червоний без червоного.
— Добре сказав.
Схвально кивнувши, допиваючи бокал пінотажу 2010 року, Євгеній мовчав. Хотілося розпитати його про перший його дотик до полотна та іншу банальщину, але мовчання не давало вставити ані слова більше.
